Ростислав Лозовюк rostpyvo@gmail.com 2022October 05, 2022

Свого часу, коли автор проводив екскурсію Музеєм пивоваріння у Львові (існував у 2005-2013 рр.), після розповіді про походження пива озвався допитливий відвідувач: «А прапредки українців – трипільці, які жили приблизно водночас із шумерами і мали розвинене землеробство, могли також мати своє пиво?». Довелось відповідати в стилі гри «Що? Де? Коли?» – швидко, лаконічно, переконливо. І репліка була такою: «Чого ж, це цілком можливо. Проте нічого стверджувати не можна, оскільки, на відміну від шумерів, жодних слідів пивоваріння у трипільців не виявлено». Тепер автор вирішив на основі інформації найближчої досяжності перевірити своє твердження. Ось що вийшло.

Давно у нас минули ті часи (хоча в історичному плані це лише мить…), коли про походження пива більшість знала одне: з кіоску «Пиво-Води». Тепер типовий пиволюб назагал розуміє, що все світове пиво, а по суті – європейського штибу – бере своє коріння в давньому Шумері, а тоді, поступово діставшись Європи, протягом тисячоліть вдосконалювалось та, набувши майже теперішнього вигляду, десь починаючи з пізнього Середньовіччя, розповсюдилось цілим світом. Подібні напої, також отримувані шляхом спиртового зброджування цукрів, що містяться у злаках чи певних їх похідних (наприклад, солод, випечений хліб), виникали і в інших частинах світу. Але всі вони стали відомими помітно пізніше, ніж шумерське пиво, і, зрештою, залишились тільки набутками різних вузько регіональних культур. В той же час, пиво шумерів, вдосконалене до невпізнаваності європейцями, підкорило  весь світ, стало повсюдно визнаним соціокультурним феноменом, засобом порозуміння між людьми, джерелом доброго настрою сотень мільйонів, а ще – об’єктом потужної галузі промислового виробництва, джерелом доходів тисяч і тисяч пивоварів і дистрибуторів, та й держав в цілому. А ще – об’єктом творчості як тих, хто мистецьки описує пиво і навколопивну звичаєвість, так і тих, що винаходять все нові й нові сорти напою, щораз менше подібні на давні прототипи, але по-своєму привабливі, саме тим і цікаві, що здатні неабияк дивувати і захоплювати прихильників і традицій, і постійного пошуку. Але в кожному випадку, чи маємо справу зі звичайним лагером або елем, чи з особливими, несподіваними «піруетами» пивоварського мишлення і технологій, – все сьогоднішнє пиво в наших гальбах має своїм першоджерелом саме напій, вперше створений в Шумері.

Коротке визначення Шумеру: це цивілізація часів мідної та бронзової доби (IV-II тисячоліття до н. е.), що існувала в долині річок Тигр і Євфрат (т. зв. Межиріччі). Це сучасна територія Сирії та Іраку. Тодішнє місцеве населення – це шумери та аккадці, пізніше – вавилоняни. Історичний феномен Межиріччя полягає у тому, що дуже сприятливі природні умови були сповна використані населенням для стрімкого розвитку державності, господарства, культури. Завдяки цьому Шумер багато хто вважає «колискою цивілізації» (насправді, це лише одна з «колисок»). Тут вперше зафіксовано розвинене осіле землеробство на родючих землях у заплавах великих річок (у більш віддалених районах – із застосуванням досконалої іригації), яке створювало помітний надлишок зернових, зокрема – ячменю і пшениці. А ще Шумер був характерний високим ступенем урбанізації, структуризації суспільства і спеціалізацією ремесел, важливою роллю науки в житті достатньо централізованої держави, існуванням писемності, що давала досконалі можливості для контролю, обліку і оптимізації всіх видів діяльності населення. Піонерами були шумери і в будівництві мурованого житла, укріплених міст і доріг, створенні регулярної армії, в кодифікації поведінки членів суспільства, організації податкової системи, використанні металевих грошей. Такий рівень розвитку не міг не запустити ланцюгової реакції появи ще й інших корисних і на сьогодні вражаючих винаходів, до яких відносимо й пиво.

Найімовірніше, воно виникло в результаті сприятливого збігу різних обставин – як напій бродіння, що мусів мати такі риси сучасного продукту, як деякий вміст алкоголю, нагазованість, приємний пряний смак, здатність освіжати та помітна поживність. Перетворення води і злаку (або хліба) на привабливий напій могло відбутись в результаті дрібного побутового непорозуміння, а ще простіше – псування продукту. Але, не наше з вами щастя (та й усіх землян), хтось не вилив цю «бурду» з бридливістю, а скуштував і оцінив як щось перспективне. Далі – поділився досвідом із сусідами, земляками. Згодом метод отримання цікавого напою вдосконалювався, запит на нього зростав. Тепер завдяки пошукам археологів і фахівців з розшифрування клинописів (місцевих текстів) знаємо, що пивоваріння в Шумері набуло промислового виміру, з’явились рецепти кільканадцяти, а потім і кількох десятків сортів пива, виникли спеціалізовані підприємства з виробництва продукту – як для продажу масовому споживачеві, так і для знаті, та навіть «королівські пивоварні». А ще – заклади, які ми б тепер назвали чимось на зразок пабів – власне, для споживання пива в оточенні приятелів і однодумців, нерідко – поруч із самим виробництвом (щось знайоме й сьогодні як феномен ресторанних броварень, чи не так?).

Звичайно, для розвитку пивоваріння було потрібно багато що, крім вільного запасу злаків. Шумерське ремесло давало для потреб пивоварів великий гончарний посуд для сусла і готового пива, раціонально збудовані печі для варіння сусла, сита для фільтрування готового продукту, посуд для пиття й таке інше. Сюди ж зарахуємо і колісні повози для транспортування великих партій товару, адже колесо – теж винахід шумерів. Сліди цього всього цього зустрічаються у розкопках шумерських міст і селищ раз-по-раз. Застосування величезних глиняних ємностей саме у пивній справі підтверджується новітніми засобами аналізу органічних і мінеральних залишків на поверхні керамічних уламків.

Досвід шумерських пивоварів згодом перейняли вавилоняни – мешканці держави, що змінила Шумер практично на тій же території у ІІ-І тисячоліттях до н.е., а ще – єгиптяни, це вже сусіди Межиріччя на стародавньому Близькому Сході. З Єгипту пиво рушило підкорювати Європу і світ і зробило це, як ми вже підкреслювали, вельми успішно. Такою, стрункою і достатньо повною знають історію улюбленого напою всі  ентузіасти пива. Ну, якщо не всі, то найбільш допитлива їх частина.

А тепер щодо можливої альтернативної історії пива, про яку згадав активний відвідувач Музею пивоваріння. Адже це могла б бути майже наша, українська історія, оскільки трипільська культура існувала на значній частині сучасної України. Розглянемо її дещо докладніше.

Точна сучасна назва цього вельми прикметного явища – культура Трипілля-Кукутень, за двома населеними пунктами в Україні та Румунії, біля яких практично водночас і незалежно наприкінці ХІХ ст. були відкриті її перші матеріальні свідчення-артефакти. Проте в обох країнах це явище поточно йменують за власною локалізацією відкрить. Отож, територія розповсюдження трипільської культури на землях майбутньої України простягалась від середньої течії Дніпра (в межах країни), Полісся, через Придністров’я до Карпат і Дунаю. І це дуже значні обшири. В часовому вимірі розквіт культури припадає на період між серединою VI - кінцем III тисячоліття до н. е. Це закінчення кам’яного віку і початок мідної доби. Як бачимо, це дещо раніше, ніж існування культури шумерів, яка прийшлась на час переходу від мідної до бронзової доби – об’єктивно більш розвинутий час, з помітно кращими технологічними можливостями.

Поруч з такою особливістю як дуже широкий ареал розповсюдження, трипільська культура характерна значною кількістю носіїв (за оцінками фахівців, від 0,5 до 2 млн. осіб одночасно) і найбільшими в тогочасній Європі поселеннями з кількістю мешканців, що нерідко сягала 15 тис. осіб (хоча за структурою і характером забудови їх радше можна назвати дуже великими селами, ніж містами – урбаністичні інтенції тут не спостерігались ). Трипільські племена займались здебільшого землеробством, меншою мірою – скотарством і мисливством. Це визначалось середовищем їх проживання – родючими степами і лісостепами. Ріки використовувались для риболовлі. Від землі трипільці отримували ячмінь, жито, пшеницю, просо, садові й городні культури. Отож, саме їх хліборобське багатство й породило питання нашого допитливого пиволюба: чи не могли трипільці на основі можливого надлишку зерна винайти і розвинути власне пивоваріння?  

І тепер саме час розглянути наші знання про трипільців під кутом можливості броварства, при цьому паралельно зіставивши його з шумерським, пивні досягнення якого переконливо доведені археологами й істориками.

Так, слідів основного зайняття трипільців, яке визначало весь устрій їхнього життя, – землеробства – в ході розкопок виявлено так багато, що можемо вважати: населенню було цілком під силу створити надлишки зерна, котрі можна застосувати вже не за первинним призначенням, для харчування, а й для вторинної мети, тобто для виготовлення певного напою – приємного, корисного, але все ж такого, що не стоїть в ряду обов’язкових продуктів. Спроможність утворення таких надлишків тим більше була реальною, що структура трипільського суспільства, як виглядає, не передбачала наявності таких «непродуктивних» (тих, хто не виробляє продовольства) шарів як регулярна армія, всюдисуща численна адміністрація, спеціалізовані в різних галузях діяльності ремісники (будівельники, іригатори, гончарі, ювеліри тощо), вчені та діячі культу. Більшість трипільців вела щось на зразок натурального господарства, далекого від спеціалізації, і не відволікалась на «зайві» зайняття, властиві більш складному і заадміністрованому суспільству типу шумерського. Слід згадати також, що на відміну від шумерів, у яких значна кількість зерна йшла «на експорт», для обміну з сусідами на важливі ресурси, яких бракувало в Межиріччі – деревину, метал, предмети розкоші, деякі продукти харчування – трипільці на своїй величезній і природньо розмаїтій території мали все необхідне для своїх обмеженіших потреб. Виходячи з усього сказаного, констатуємо: зерна трипільцям цілком могло вистачати не лише для харчування, але й для пива, якщо вже його було достатньо шумерам.

Хоча, з іншого боку, кількість продуктів, і передусім зерна, що виробляється, залежить не лише від суспільної структури, організації хліборобської праці та інших соціальних особливостей, а й від такого важливого фактора як природні умови. При цьому нам досить важко оцінити сумісний вплив всього комплексу природніх обставин (до них відносимо температурні режими, кількість опадів та їх розподіл протягом року, характер ґрунтів, небезпека природніх катаклізмів, наприклад, повеней чи посух тощо) на врожайність зернових, та й на виробництво інших харчових продуктів. Але все ж спробуймо.

Шумер знаходився в зоні субтропічного клімату з ознаками континентальності і впливом сухої тропічної зони. Його ґрунти були здебільшого глинистими, досить кам’янистими і піщаними, і їх родючість в зоні активного землеробства забезпечувалась в основному штучним обводненням і використанням річкового намулу, який помітно збільшував віддачу. Ці технології були досить трудомісткими. Отож, багатство шумеру давалось його мешканцям далеко не просто. Зі свого боку, трипільці користувались тоді ще нічим не порушеним казковим багатством: тими ґрунтами феноменальної родючості, які тепер світ знає як український чорнозем, і це говорить дуже багато про потенційну силу їхньої ниви. До того ж, температурна шкала помірного клімату і здебільшого сприятливий режим опадів справляли додатковий позитивний вплив на продуктивність земельних ресурсів. Отож, можемо сказати, що Трипілля в сенсі природних умов значно вигравало в порівняні з Шумером з огляду очікуваного збору зернових.

Підсумовуючи роздуми про потенціал зернового господарства Трипілля і Шумеру, можемо сказати: перші, як нам видається, були у значному виграші. А от чи скористались вони цією обставиною для створення пива, сказати все ж не можемо.

Чому? І відповідь тут проста: ми не бачимо практично жодних свідчень виробництва чогось подібного на пиво у трипільців. А от чому не бачимо? Тут найбільш можливі дві ситуації: або їх насправді не було, або ж вони були, але абсолютно не збереглись. Є, звичайно, і третій варіант: вони були, вони певною мірою збереглись, але їх ще не віднайдено. Це останнє міркування варто відразу ж відкинути через те, що на сьогодні накопичено настільки об’ємний археологічний матеріал з трипільської культури, що в разі існування хоч якихось доказів пивоваріння вони були б виявлені – хоч у слідах окремих жител і поселень в цілому, хоч у похованнях, які часто заповнювались предметами побуту – для забезпечення покійних усім необхідним у потойбічній мандрівці. Приклади Шумеру, його наступника Вавилону, сусіднього Єгипту та й багатьох інших стародавніх культур показують: поховання, хоча й зовсім різного типу, – це свого роду архів чи енциклопедія земного побуту покійника. Висловимось дещо парадоксально, але ці багаті (і не дуже) поховання – це для майбутніх дослідників посмертна «книга життя» в кожному випадку, коли в силу своїх різноманітних вірувань живі із поваги до померлих надавали їм якнайбільше того, що буде потрібне в таємничому іншому світі. Так от, у похованнях обох культур, які розглядаємо, також виявлено керамічні (інших вони ще не знали) посудини невеликого розміру, призначені для пиття. Але – пиття чого? Бо ж можна вживати не лише пиво, а й воду, молоко і його похідні тощо. Дослідження не показали залишків саме пива на стінках трипільського поховального посуду, або ж він був вимитий перед вміщенням у захоронення. Отже, ці артефакти з української землі нам, на жаль, нічого не говорять.

За те могли б немало сказати залишки іншого посуду, а саме – технологічного, який мусів використовуватись у виробництві пива. Яким ми собі його уявляємо? Перш за все, це достатньо великі ємності, щоб виробництво напою було продуктивним. Далі, вони повинні мати широке дно, щоб надійно стояти над джерелом вогню, без небезпеки перевернутись та здатністю ефективно нагріватись. А ще – з широкою, не сильно завуженою верхньою частиною – для зручності оперування: завантаження сипких матеріалів, помішування, візуального контролю і таке інше. Як наслідок постійного обігрівання, здебільшого – відкритим вогнем, вони повинні мати помітні сліди кіптяви, ну а всередині, звичайно ж, – сліди органіки й мінералів, які використовуються в пивоварінні чи утворюються в робочому процесі. Такі залишки особливо переконливо можуть відрізняти посуд для варіння пива від іншого, для приготування, наприклад, їжі в місцях масового харчування: міських тавернах, польових кухнях війська і тому подібних. І у шумерів та в пізніших випадках (Вавилон, Єгипет) саме такий посуд (щоправда, в залишках, уламках, але й це вже чудово) було неодноразово знайдено. Як і рештки печей, призначених саме для його нагрівання. А ще – приміщення для зберігання посуду з готовим продуктом. Ці комплексні знахідки вважаються найдавнішими пивоварнями. Тим більше, що поруч могли бути запаси злаків, залишки солоду, відповідні інструменти й реманент, певні відходи виробництва. Дуже показовим є те, що дно шумерського пивоварного посуду зсередини нерідко має сітку глибоких подряпин, очевидно, для того, щоб виварений  осад надійніше відокремлювався від рідини, яку зливали з котла. У ємностях для приготування їжі таке не потрібне.

З трипільцями маємо інше. Тобто, практично не маємо нічого подібного. Їх глиняний посуд зазвичай менших розмірів. І той, що був найбільшим, не сягає розмірів шумерського та ще й найчастіше має конусоподібну нижню частину і відносно нешироке горло. Якраз для води чи молока, і його можна тримати на дерев’яній підставці чи в земляному заглибленні житлового приміщення, щоб рідина залишалась холоднішою. Печі, виявлені у трипільських житлах, також не мають спеціалізованого характеру, а швидше є універсальними, для приготування їжі для родини та для обігріву приміщення. Печі, які стояли окремо, поза будинками, були вузько спеціалізованими в інших напрямках: використовувались як гончарні горни для випалювання посуду або ж для роботи з міддю – першим металом трипільців. Вважати, що якісь із виявлених печей призначались для нагрівання значної кількості рідини, на відміну від Шумеру, практично неможливо.

Щодо якихось предметів не гончарного походження, які хоча б опосередковано могли вважатись свідченнями пивоваріння, то в умовах Шумеру вони мали більше шансів зберегтись завдяки сухому клімату, меншій кількості вологи в тамтешньому ґрунті. Характер нашого ґрунту ми бачимо навколо: він аж ніяк не сприяє дуже тривалому зберіганню різних видів органіки – деревини, рослинних волокон, шкіри і подібних матеріалів, з яких колись могли б виготовлятись інструменти, знаряддя, інвентар пивоварень (як, зрештою, й інших виробництв). Тому археологія Шумеру багатша на подібні переконливі знахідки.

І нарешті – про джерела, які за своєю інформативністю далеко перевищують такі археологічні відкриття, про які мовилось вище: залишки будівель, інструментів, посуду, предметів побуту і подібних речей. Маємо на увазі письмові свідчення. Адже їх можна трактувати більш однозначно, конкретно, ніж здогадне призначення певних предметів, зокрема – для пива вони чи не для нього. Шумерська писемність (вона мала вигляд клинопису) почала формуватись у IV тисячолітті до н. е. Спочатку це були окремі більш чи менш абстрактні позначення певних предметів з якоюсь утилітарною метою, наприклад, при їх обліку. Біля 3000-них років до н. е. ці ідеограми і піктограми набули фонетичних значень, тобто були однозначно пов’язані зі звуками мови. Так виникла одна з перших систем письма у світі (давнішою вважається лише китайська писемність).

Віднайдені археологами «фонди» записів шумерським клинописом величезні – вивчи мову, бери й читай. Коли поважніше, то навіть тематика текстових документів прадавнього часу вражає. Це збірки міфів та легенд про богів і героїв; лірика різного штибу, включно з любовною; пісні та гімни на честь богів і володарів; історичні записи-хроніки; моралізаторські тексти громадянського звучання та, зрештою, суто утилітарні й прикладні матеріали: угоди – від дрібних, щодо місцевої торгівлі, до міжнародних політичних; правила життя громад; облік товарів; життєві поради; кулінарні рецепти та багато, багато іншого, що творить картину повсякденного життя держави в цілому і майже незалежних міст в її складі зокрема.

Саме серед таких і бачимо масу текстів, пов’язаних з пивом. Це технологічні настанови з його виготовлення, рецептурні збірники, документи з обліку й продажу продукту, вірші й пісеньки, що прославляють пиво, гімни на честь богині Нінкасі, що була «відповідальною» за пиво й міцніші напої. Далі – переліки сортів пива, що було доступне в тому чи іншому місті, настанови батьків молодим і надто активним пиволюбам (тема, актуальна й досі!), нагадування про необхідність пильнувати за доброчесністю в громадських пивних закладах і ще багато чого навколо пива. Все це більш ніж переконливо свідчить: пиво таки було у шумерів, це нам не видалось при знайомстві з викопними залишками великих горщиків і в роздумах про їх призначення.

На жаль, нічого подібного не відомо щодо трипільської культури. Трипільці не створили власної писемності; всі свідчення їхньої культури – безгласні, і ми можемо лише снувати здогади про призначення і особливості використання знайдених предметів. Як було показано вище, вони не наводять на думки про пиво. Отак і приходимо до відповіді на запитання, вміщене у заголовку: ні, немає будь-яких свідчень того, що трипільці, не так і далеко в географічному вимірі від шумерів і з культурою, що дала перші паростки навіть трохи раніше від них, мали власне пиво.

Але не хочеться ось так просто здатись, визнати, що на наших землях пиво з’явилось до непристойності пізно, тоді як переважна частина Європи вже смакувала його давно, перейнявши від греків, римлян, фракійців, тобто тієї частини нашого континенту, яка лежала найближче до Єгипту й Сирії, куди, як відомо, пиво прийшло з Шумеру і його наступника – Вавилону.

І виглядає так, що першими пивоварами на землях майбутньої України були скіфи. Вони заселяли степ і лісостеп на широких просторах Придунав’я і Причономор’я, а також дещо вгору по Дніпру. Вважається, що у VІІ ст. до н. е. скіфські племена, що належали до іраномовної групи народів, прийшли зі сходу, витіснили більш давніх мешканців наших територій – кіммерійців – і створили тут досить високорозвинене суспільство. Провадили як кочівне, так і землеробське господарство (останнє – на більш віддалених від Чорного й Азовського морів просторах). Завдяки родючості земель (знаємо це ще з історії трипільців) нерідко мали змогу навіть продавати пшеницю морським шляхом до інших земель. Скіфи мали багато ознак державності , будували міста, мали розвинену обрядовість та інші виражені елементи культури. Про те, як вони цінували красу невеликих за розмірами золотих виробів, скуповуючи їх у греків та виготовляючи власноруч, відомо дуже багато.

Грецький історик Геродот, відомий як «батько історії», докладно описав усе минуле та сучасний йому побут скіфів, присвятивши їм одну з книг своєї дев’ятитомної «Історії». Прикметно, що Геродот дотримувався правила: писати лише про те і так, як бачив на власні очі. Жив він у V ст. до н. е., отже, саме цим періодом можна датувати його повідомлення про те, що скіфи мали власне пиво і що варили вони його переважно з ячменю і проса, з додаванням ароматних трав. Спостереження Геродота підтверджує інший грек, учений і мандрівник вже IV ст. до н. е. Піфей.

Дуже ймовірно, що традиція пива прийшла до скіфів через Кавказ, з яким вони сусідили, від мешканців давнього Урарту – закавказької держави на території сучасних Вірменії та Східної Туреччини, яка існувала у VIII-IV  ст. до н. е. Про пивоваріння у мешканців Урарту свідчить, знову ж таки, грецький історик Ксенофонт, що жив у IV-V ст. до н. е. Він відвідав Урарту вже на стадії занепаду цього суспільства. Але все одно застав пиво, яке повсюдно тримали в прохолодних підземеллях жител і пили через тростинову трубку, щоб не наковтатись ячмінного зерна, що плавало на поверхні напою. Держава Урарту розташовувалась не так вже й далеко від шумерського, а потім – вавилонського Межиріччя. Отже, цілком імовірно, що урартське пиво – це прямий нащадок найпершого пива у світі, шумерського, про яке ми так впевнено говорили вище.

Ми розуміємо, що скіфи не були безпосередніми предками українців. Але вони створили (ну, нехай – запозичили…) першу відому пивну культуру на майбутніх українських землях. Вони опосередковано взяли участь у творенні української нації, тому ми можемо пишатись і тим, що серед їхніх цінностей було й пиво.

Майже сучасниками скіфів на деяких територіях теперішньої України були кельти. Етнічно і культурно вони походили з центральної Європи, з місцевостей на північний захід від Альп. Пізніше, опановуючи значні європейські обшари, вони оселилися й на Балканах, але у IV-III ст. до н. е. їх витіснили звідти середземноморські держави, що почали бурхливо розвиватись. Вперше кельти ступили на територію сучасної України на Закарпатті. Далі було західне Причорномор’я, степ і лісостеп правобережжя Дніпра, західна Волинь і Полісся. Найбільш густо вони заселили все ж Закарпаття, Карпати і близьку до них частину Галичини. Тут виявлено багато свідчень їхньої високої культури, розвинених ремесел і хліборобства. Загалом кельти не утворювали єдиного етносу, а були швидше спільнотою племен, достатньо близьких за мовними і культурними ознаками, без вираженої державної централізації, але з чіткою соціальною структурою в межах племінних спільнот і міжплемінних об’єднань, з ефективним рільничим і ремісничим господарством, потужною військовою організацією, сформованими релігійними уявленнями, шанобливим ставленням до природи. Ці ознаки властиві кельтам на всій території їх розселення, а це велика частина Європейського континенту – від названих вже східних територій до центральних і найбільш західних. На землях, де тепер центральноєвропейські країни, а також Франція, Бельгія, Великобританія, Ірландія, кельти перебували значно довше, ніж на теренах сучасної України, тому створили там більш стабільне середовище і залишили переконливіші археологічні свідчення свого високого рівня розвитку. Зокрема – сліди пивоваріння, яких не бачимо (поки що?) в кельтських поселеннях України. На Заході кельтське пивоваріння можна вважати спадком південноєвропейського, запозиченого на Сході.

Римляни, які у той час поступово підкорювали землі кельтів і германців, створили багато письмових свідчень про життя, побут і, зокрема, про пивну традицію цих груп племен (власної писемності кельти не мали). Виробництво пива тут теж базувалась на використанні ячменю і проса, що підтверджується сучасними результатами археологічних досліджень із застосуванням аналізу решток на внутрішніх поверхнях глиняного посуду – аналогічно дослідженням ємностей шумерів і єгиптян. Пиво приправляли дуже різноманітними травами, плодами, корінням. Окремі сорти напою призначались різним верствам суспільства, також подібно до набагато більш ранньої традиції Шумеру, Вавилону і Єгипту.

І тут, на жаль, мусимо повторитись: слідів чогось подібного в «українських» кельтів поки що не видно. Не вважали за потрібне варити пиво? Чи пивоварство тут також було, але не залишило слідів чи вони просто не виявлені? Спираючись на пивну активність західних кельтів, можемо лише сподіватись, що зв’язки частин кельтської спільноти, розділених місяцями піших чи тижнями кінних переходів, були достатньо інтенсивними, щоб пивоваріння перейшло й сюди.

А є ще й інший шлях. Найдальша на схід територія розселення кельтів – це Приазов’я. Як пам’ятаємо, на той час це землі скіфів. Але, виявляється, є свідчення античних мандрівників та істориків щодо співжиття на них обох спільнот. Це населення ними так і було названо: кельто-скіфи. Не будемо заглиблюватись в особливості цього явища, крім однієї, навколо якої ведемо розмову – наявності пивної традиції. І тоді, за логікою, якщо скіфи мали її, як було показано вище, то вони, безумовно, ділили її з сусідами-кельтами. А ці, сприйнятливі до всього вартісного, могли, як і їх західні родичі, передати її десь до Придністров’я, Карпат чи теперішньої Волині. І наявність цього другого гіпотетичного шляху міграції пивної традиції збільшує шанс на існування кельтського пивоваріння на теренах центральної й західної України, де пізніше мало зародитись праслов’янство.

Ця ймовірність, поруч з історично доведеним пивоварінням у скіфів, дозоляє сказати: на наших землях пиво є практично не менш давнім напоєм, ніж на решті територій давньої Європи. Нехай не тільки українців, а й навіть першослов’ян тоді ще не було, але традиція, закладена давніми мешканцями наших земель, вже не переривалась дотепер.

Отож, згадуючи наш заголовок, підкреслимо на завершення: так, з набагато більш давнім пивом, від трипільців, поки що не склалось. Але ж ніхто не сказав: ця культура досліджена вже повністю, і шукати далі – марна річ. Отже, сподіваймось. А поки що можемо заспокоїтись на тому, що скіфи й, дуже можливо, кельти на наших землях незгірше сучасних їм західних європейців варили й споживали пиво і нам заповіли таку безкомпромісну повагу й любов до нього.