Бджільництво в Україні — дуже добре розвинена галузь сільського господарства, яка має довгу історію, що сягає доби Київської Русі.

Сьогодні Україна займає перше місце з виробництва меду серед країн Європи та третє місце серед всіх країн світу.

Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Бортничі, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко використовувалися як харчові продукти, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.

На території Русі бджільництво, як промисел, прослідковується з Х ст. нашої ери. Розвитку бджільництва на території Київської Русі сприяли відповідні природно-кліматичні умови, достаток медоносів у лісових масивах, лугах і степах. До появи цукру мед був єдиним солодким продуктом для людини. Віск широко застосовувався в домашнім господарстві для освітлення і здійснення релігійних обрядів (особливо після прийняття християнства). Бджільництвом у цей час займалися майже всі селяни. Мед і віск відігравали велику роль в торгівлі Київської Русі з країнами Європи і Грецією.

Винахідником рамкового вулика та всієї сучасної (раціональної) системи бджільництва був Петро Прокопович, який жив у XIX столітті на території нинішньої Чернігівської області. У 1814 році винахідник вперше виділив рамку в самостійну частину бджолиного житла. Завдяки цьому стало можливим вільно оглянути бджолину сім'ю й активно впливати на хід її розвитку. Вулик Прокоповича дозволив вилучати мед, не винищуючи димом бджіл, як це практикувалося в ті часи. Нині рамкою оперують мільйони пасічників у світі. Прокопович здійснив також цілу низку інших видатних винаходів, які мали велике значення для розвитку світового бджільництва.

На протязі всього свого існування бджільництво проходило декілька етапів в своєму розвитку. Дослідники цього цікавого зайняття виділяють три основні з них: це дике бджільництво, або ж початкове, земляне, друге – це бортне, і третє – вуликове. Кожному з них притаманні свої властивості та нюанси.

Початкове бджільництво було ще невпорядкованим заняттям, що не мало чіткої структури чи організаційної логіки. Наші предки знаходили бджолині гнізда і добували дикий мед найпростішими доступними їм засобами. Сама бджолина сім’я після такого видобутку була знищена. Наступний етап зробив заняття лісовим промислом. Роїлися дикі бджоли ще природним способом, по лісах, у дуплах дерев десь на висоті 4-6 метрів. Такі дупла називались бортями, що і дало назву всьому промислу – бортництво. Цей етап характеризувався ще певною хаотичністю та був достатньо примітивним, спосіб збирання меду був важким, з елементами хижацького. Коли знаходили гніздо, до нього прорубували отвір, достатній для видобування меду, мед вибирали повністю, бджіл при цьому знову ж таки винищували. В порівнянні з першим способом цей був більш важким, вимагав досвіду, більших навичок, засоби праці були складнішими. Однак обидва ці засоби поєднував один недолік – бджоли винищувались, інакше мед не міг бути зібраним. Але ж це впливало негативно на розвиток бджільництва взагалі.

Хаотичний характер бортництва поступово змінювався на стійловий, що сприяло виділенню заняття в окрему галузь, і займались нею цілі соціальні прошарки людей. На цьому етапі розвитку бджільництва була більш вдосконалена борть: природні дупла з гніздами бджіл були розширені або вирубувались. Також поступово бджоли приручались – заманювались у борті. З’являлись особливі спеціальні знаряддя праці: лазива, по яким піднімались до борті, кресала та ін. Власники таких дерев могли об’єднуватись поміж собою для полегшення роботи. Коли вони виходили із села до своїх дерев в лісах – це прирівнювалось до свят, створювались ритуали, якими супроводжувались процеси для досягнення успіху в праці.

Підсумовуючи вище згадане - бортництво на території України пройшло у своєму розвитку три етапи. Перший: дикі бджоли використовувались в своїх природних дуплах та ущелинах. Другий: утримання бджіл стало планомірним в природніх дуплах. Третій: бджоли розводились у спеціально обладнаних для цього дуплах або колодах. Всі ці три форми бджільництва були відомі та поширені на лісовій території. Особливий розвиток їх можна спостерігати на Поліссі. Лісові землі почали інтенсивно освоюватись під ріллю, кількість лісів почала зменшуватись, що означало і зменшення бортяних дерев для ремесла. Таким чином бортництво занепало, тому на при кінці XIV - початку XV ст. колоди почали не підвішувати на деревах, кількість яких все зменшувалась, а становили на спеціально розчищеній для цього ділянці. Виникали присадибні пасіки. Водночас інструментарій, засоби доглядання за бджолами та форма колоди зоставались такими, як були і раніше, на попередньому етапі свого існування, і були характерні для традиційного бортництва того часу.